Я у 9 класі. Відмінниця. Увесь свій час я присвячую навчанню, до того ж приділяю чималу кількість годин кожній шкільній дисципліні: я не знаю, чим хочу займатися після школи, тому намагаюся вчити ВСЕ.

Танці й спорт, а заразом і танцювальну команду, в якій я тренувалася рік, довелося покинути – проблеми із колінами, а вранці після свого останнього тренування я прокинулася із міжреберною невралгією.

Я втомилася. Від навчання без перерв, від 4 годин сну на день, від підготовки до ДПА, від невзаємної та, як на зло, сильної закоханості, від бескінечних питань про майбутнє, які потребують “нарешті визначитися”. Мені потрібен спокій, мені потрібен спусковий гачок, я більше не витримую цього навантаження. Знаходжу вихід лише у спілкуванні із хлопцем, якого кохаю (хоча це – як “ніж із лезами з обох боків” – дружити з людиною, яку невзаємно любиш, і боятися навіть подумати про те, щоб зізнатися їй у почуттях), і у фізичних самоушкодженнях. Мені потрібна допомога, але я, певне, її не варта…

Вже рік я приймаю антидепресанти та ходжу на психотерапію. Багато хто боїться пити ліки, але тепер я знаю напевне, що дарма – вони підтримують і не дають мені повернутися до того стану, в якому я була до початку терапії.

В кінці тяжкого літа 2018 я знайшла в собі сили зізнатися у коханні тому хлопцю, якого вже любила понад усе й з яким більше не мала ніякого бажання “просто дружити” далі. Ми разом уже майже рік.

Мені набагато краще. За 10 клас я зрозуміла, що хочу займатися біологією – отже, я “нарешті визначилася”.

Хоч я й не повернулася до танців, у моєму житті багато творчості. Я малюю, а ще вчуся грати на укулеле. Наразі для мене творчість стоїть поряд із психотерапією та медикаментами – вона наповнює мене новими силами й новим натхненням, дає бажання жити й підтвердження особистої цінності.

Отже, прогрес є, еге ж? Головним його показником, я вважаю, стало те, що мені нарешті по-справжньому захотілося видужати й не котитися назад у ту депресивну безодню. Я справді хочу жити далі.